Л.В.Крупіна належить до того покоління вчителів-мовників, професійне визнання яких припало на період становлення української держави.

Студенткою педагогічного училища (шкільного відділення) вона стала, щойно закінчивши 8 класів школи № 15. Пройшовши всі чотири курси і маючи на руках диплом учительки початкових класів (з відзнакою та з додатковою кваліфікацією …), почала працювати в школі № 28, але студентський статус і тут її не залишив. У долю її випускної групи втрутилися бурхливі суспільні переміни того часу: наприкінці жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови, згідно з яким викладання в школах переводилося на українську мову, потреба в учителях цієї спеціальності відразу зросла, тому Полтавський педінститут прийняв усю її училищну групу для навчання на заочному відділенні.

До 1994 року Леся Валентинівна викладала українську мову в початкових класах школи № 28, а коли отримала диплом про вищу освіту, перейшла на роботу в рідне педучилище: якраз тоді з’явилося вакантне місце за її фахом.

У педучилищі Л.В.Крупіна читала українську мову і народознавство, завідувала кабінетом, вела групу як класний керівник. Започаткування ліцею для обдарованих сільських школярів у 1997 році викликало в неї особливий інтерес. А коли на серпневій педраді 1998 року директор проголосив, що потрібно вивести ліцей зі складу шкільного відділення і призначити керівника, за її словами, у ній несподівано з’явилося передчуття, що це торкнеться її долі. Так і вийшло. Директор запросив до кабінету, запропонував очолити новий заклад. Відмовки, які дійсно мали підгрунтя, аргументовано відхилив. Рік поєднувала попередню діяльність з посадою методиста ліцею, а перед початком 1999-2000 навчального року стала, згідно з наказом, завідувачкою ліцею.